Ель Класіко 11:1 - грандіозна гра, ще масштабніший міф.

Іспанія готується до великої битви - Ель Класіко, що завжди привертає увагу не тільки на Піренеях, а й серед футбольних фанатів по всьому світу. Наступна зустріч відбудеться на легендарному стадіоні "Сантьяго Бернабеу" 26 жовтня, початок матчу о 22:00.

У 1943 році "Мадрид" обіграв "Барселону" з рахунком 11:1 у матчі-відповіді півфіналу Кубку Іспанії, відігравшись після поразки 0:3 у першому поєдинку. На даний момент, це найбільша перемога, зафіксована в історії "Класіко".

Данило Моісеєнков відкриває перед читачем деталі матчу, який залишив вагомий слід в історії обох команд, в той час як Чемпіон поринає в минуле цього значущого суперництва.

Цю гру, хоча й не так часто згадують, пам'ятають через її значні наслідки для обох команд: вона невиправно поглибила ворожнечу між клубами, можливо, назавжди розірвавши їхні стосунки. Водночас ця подія знищила концепцію "патріотичної дружби" (politica de amistad), яку новий режим в країні намагався впровадити, щоб регулювати спортивні взаємини між іспанськими командами. Крім того, саме ця гра сприяла тому, що Сантьяго Бернабеу став президентом "Реала".

Цей матч є яскравим прикладом того, як каталонська журналістика використовує концепцію жертви для формування певного наративу, зображуючи "Реал" як політичного агента, що служить диктатурі Франсіско Франко в Іспанії. Результат 11:1 не став відправною точкою для "вічного" суперництва між цими двома клубами, а лише підтвердив те, що вже давно відбувалося. Що саме це означає? Про це ми поговоримо сьогодні.

У 1936 році, коли в Іспанії спалахнула Громадянська війна, футбольний клуб "Барселона" намагався перешкодити "Мадриду" взяти участь у чемпіонаті Каталонії — єдиному турнірі, що продовжував існувати в республіканській Іспанії навіть під час воєнних дій. Технічний секретар "Реала" Пабло Ернандес Коронадо навіть звернувся до інших місцевих команд із пропозицією не визнавати "Мадрид" чемпіоном, якщо він здобуде перемогу в чемпіонаті. Усі клуби погодилися з цією ідеєю, за винятком "Барселони".

Відмова керівництва "Барси" призвела до критичної ситуації для "Мадрида", адже клуб опинився без жодних фінансових надходжень: матчі не відбувалися, а "Старий Чамартін" зазнав пошкоджень під час війни.

У червні 1943 року, під час інтенсивного післявоєнного відновлення, ситуація в державі була кардинально іншою. Тоді, з незагойними ранами і країною, що намагалася оговтатися від економічних та людських втрат, "франкізм" прагнув "об'єднати різні народи Іспанії".

Ось які міркування висловлював з цього приводу історик Анхель Бахамонде:

Ця концепція футболу виявляла відсутність суперечностей, служачи символом єдності, яка повинна домінувати в новій ультранаціоналістичній Іспанії переможців.

Мова йде про необхідність усунути всі суперечності в іспанському суспільстві, враховуючи цю поляризацію, політичного та інших аспектів, які стали первинною причиною розподілу, що призвело до конфлікту.

Безумовно, цю концепцію слід було реалізувати і в футболі, який незабаром відновився та навіть збільшив свою популярність. Це призвело до того, що всього за десять років він став найпопулярнішим спортом як у нашій країні, так і в усьому світі, чи не так?

Футбол, мабуть, є одним з небагатьох просторів за нового режиму, де маси мали змогу відчути певну спонтанність та колективну свободу. Ця гра стала делікатною справою, яку влада не могла ігнорувати, враховуючи її здатність впливати на суспільство.

Особливо варто зазначити, що в епоху республіки посилилися випадки політичної активності, і "Барселона" стала неформальним голосом таких концепцій, як "Каталонія - не Іспанія". Цей футбольний клуб і сьогодні залишається одним із засобів підтримки сепаратистської пропаганди каталонських політиків – він не є безпосереднім учасником, але надає свою підтримку.

Отже, перша гра півфінальної дуелі Кубка між "Барселоною" і "Мадридом", що відбулася 7 червня на "Лес-Кортс", виявилася абсолютно в контексті франкістської політики "патріотичної дружби".

Наступного дня хроніка газети АВС була надзвичайно відвертою в цьому контексті:

"Як і на найзапекліших мітингах у колишні часи, є дуже важливе попереднє питання. Справа не у футболі, а в тому, що його оточує. Це стосується не спорту, а антиспорту. Ясніше: на "Лес-Кортс" ми стали свідками одностайної агресивності, лютості, яка межує зі стовідсотковою ненавистю, і приховувати правду було б нерозумно і безглуздо.

Проти "Барселони", "Реал Мадрид" не міг грати протягом усього першого тайму, бо зазнавав нападів публіки найрізноманітнішого характеру: їх атакували різними предметами перед входом на стадіон, кидалися ними з трибун під час матчу та вигукували націоналістичні образи".

Інтерв'ю технічного секретаря "Мадрида" Пабло Ернандеса Коронадо від 9 червня 1943 року, після поразкив першому півфіналі з рахунком 0:3.

"Не дивлячись на 0:3 протистояння ще не програно, а події, що відбулися в Барселоні, нас ще більше мотивують".

Коронадо акцентував увагу на емоційній поведінці фанатів та навколишній атмосфері під час гри.

У своїй біографії Сантьяго Бернабеу Хуліан Гарсія Кандау зазначає, що цю ворожість можна пов'язати з "політичними настроями певної частини каталонського населення".

"Мадрид" тоді ніхто не називав "командою Франко". Клуб був у процесі інституційної реконструкції, намагаючись оговтатися від наслідків війни. Останній титул "Реала" датувався 1936-м роком, ще до початку Громадянської війни.

Цікаве зіставлення між хронікою ABC та звітом про гру, підготовленим каталонським виданням La Vanguardia:

Ні надзвичайно оборонна стратегія, яку застосував "Мадрид", ні активна гра, що домінувала протягом першої половини матчу і була ініційована мадридською командою, не змогли сприяти розкриттю оборони "Барси" та здобуттю позитивного результату.

У звіті не згадується ані напружена атмосфера на трибунах, ані упереджене суддівство, але в заключному рядку хроніки все ж вказується, що "генерал-лейтенант Москардо, делегат національного спорту, був присутній на матчі". Делегація під керівництвом Москардо через Федерацію попередила ОБИДВІ команди, що подібна атмосфера ненависті та поведінка вболівальників не можуть бути допущені в матчі-відповіді, оскільки це суперечить політиці режиму, спрямованій на "дружній патріотизм".

Згідно з найпопулярнішою версією каталонської преси (яка з'явилася через роки після матчу), "високопоставлений працівник поліції" увійшов до роздягальні "Барси" перед початком гри в Мадриді, щоб "попередити їх" у мафіозній манері, що вони не можуть дозволити собі перемогти.

За словами каталонського історика Жоана Барау, це "історія, яка ніколи не була доведена, і не залишилося жодного члена "Барселони", який був у тій роздягальні, але очевидно, що для того, щоб забити одинадцять голів, ви маєте грати проти "відсутнього" на полі суперника, бо це в будь-якому разі незвично, і що "попередження" від мадридської преси після звірств першого матчу змусили деяких гравців "Барселони" замислитися, чи варто чинити опір у Мадриді".

Авторитетний іспанський журналіст Альфредо Реланьйо вже у наші дні у статті для AS пише наступне.

"Не було жодних загроз, лише попередження для обох команд про необхідність дотримання порядку. "Барса" зазнала невдачі через атмосферу, що панувала навколо матчу, і нічого більше."

Хуліан Кандау розкриває аспект "попередження" у своїй книзі:

"Перед початком гри до роздягальні "Барселони" увійшов високопоставлений чиновник із Головного управліннябезпеки - ніколи не було зрозуміло, чи був це сам генеральний директор, чи вищий за рангом начальник поліції. Він не хотів, щоб події першого матчу повторилися, і щоб було взято до уваги, що деякі з гравців "Барселони" могли продовжувати грати у футбол виключно завдяки щедрості режиму".

Незважаючи на те, що каталонська преса має іншу думку, гравці "Барселони", такі як Ескола, Бальманья та Райч, насправді виявили велику лояльність до режиму Франко. Під час війни вони перебували у Франції, виступали у першому дивізіоні французького футболу і досить рано покинули Каталонію, оскільки боялися переслідувань не тільки з боку франкістів, а й з боку анархістів і комуністів (Райч пізніше підтвердив ці факти в одному з інтерв'ю).

Атмосфера в Мадриді в день 11:1 була дуже напруженою. За словами Кандау, "протягом тижня мадридська преса розпалювала атмосферу, виникало надмірне бажання реваншу, а після подій першого матчу трибуни були забиті".

Реланьйо зазначає, що "кожного разу, коли футболіст "Барселони" діставався до м'яча, більше 20 тисяч уболівальників видавали гучні свисти".

Воротар "Барселони" Міро оголосив про завершення своєї кар'єри після останньої гри, де отримав травму. Після матчу він дав інтерв'ю виданню La Vanguardia.

З самого початку було очевидно, що вони вийшли на поле з неймовірним запалом, тоді як ми відчували себе пригніченими. Грати в такій атмосфері та під натиском глядачів було надзвичайно складно – ми відчували, що футболісти "Мадрида" прагнуть помсти за поразку в першій грі. Тиск трибун виявився для нас непростим випробуванням.

Примітно, що каталонська La Vanguardia дала арбітру хорошу оцінку після матчу: "Хороший рівень арбітражу для дуже важкого матчу".

Історик Анхель Бахамонде:

Влада більше цікавилася не самим результатом або переможцем, а радше усуненням публічного вираження внутрішнього конфлікту, що суперечило офіційній політиці патріотичної єдності. Однак їм не вдалося уникнути сплеску емоцій серед вболівальників під час матч-відповіді – у Мадриді ситуація повторилася практично так само, як і в Барселоні на першій грі.

Тож обидві команди були оштрафовані на 25 000 песет за жахливе видовище "шуму і тиску на гравців", "Барселона" була оштрафована на додаткові 2500 песет за створення атмосфери, яка передувала матчу.

Національна спортивна делегація, яку очолює Москардо, також висловила рекомендацію про відставку президентів двох клубів. Клуб "Мадрид" очолював Антоніо Сантос Перальба, який прийняв пост три роки тому, змінивши Мелендеса. Його завданням стало керівництво "Мадридом" після створення "комітету порятунку" в останні дні війни.

І Перальба, і президент "Барселони" Енріке Піньєйро були змушені піти у відставку - влада "знесла голову" і "Мадриду", і "Барселоні", щоб припинити суспільну ворожість.

Нові президенти клубів Сантьяго Бернабеу та Хосе Вендрелл, під впливом режиму, вирішили провести два "матчі миру", як їх тоді охрестили.

Того ж року "Мадрид" і "Барселона" зіграли два товариські матчі один з одним на полях один одного, які стали справжнім спектаклем братньої і патріотичної любові, чудово поставленим з усіх боків.Команди вручили одна одній кубок в обох матчах - "Кубок Конкордії", як його стали називати. Обидва рази кубок вручався капітаном однієї з команд - це було символом єдності.

Отже, ми вже розглянули сам міф, але як проходив матч? Він виявився досить одностороннім.

"Реал Мадрид" против "Барселоны" - 11:1.

13.06.1943 - Кубок Іспанії - півфінал - матч-відповідь

Мадрид. "Древній Чамартін"

"Реал Мадрид" (Рамон Енсінес): Марса, Керехета, Корона, Соуто, Іпінья, Молейро, Алсуа, Алонсо, Пруден, Барінага, Ботелья. Ось новий варіант: "Реал Мадрид" (Рамон Енсінес): Марса, Керехета, Корона, Соуто, Іпінья, Молейро, Алсуа, Алонсо, Пруден, Барінага, Ботелья.

"Барселона" (автор Хуян Хосе Ногес): Міро, Беніто, Курта, Райх, Росаленч, Кальвет, Соспедра, Ескола, Мартін, Сесар, Вальє.

Голи: Пруден (6', 37', 61', 81'), Барінага (28', 33', 44'), Алонсо (39', 68'), Алсуа (41'), Ботелья (75') - Мартін (?')

У перші тридцять хвилин "Барселона" все ще трималася на полі. Але ситуація змінилася, коли правий захисник команди Беніто отримав червону картку за жорсткий фол проти Алонсо. Після цього настали драматичні 11 хвилин, протягом яких м'ячі у ворота "Барси" влетіли з інтервалом у дві хвилини. Пруден і Барінага відзначилися по три рази кожен.

Винос каталонського тіла зупинив свисток судді на перерву. Але й потім "Барса" виглядала не краще. Хоча мадридці, домігшись більш ніж переконливої та достатньої переваги, скинули оберти й більше розважалися, ніж грали, хоча ще кілька голів у сітку воріт "Барселони" закинули, а потім дозволили Мартіну розмочити рахунок.

На завершення цієї оповіді слід підкреслити, що в фінальному матчі Кубка "Реал" зазнав поразки від "Атлетику", який здобув вирішальний гол завдяки легендарному Тельмо Саррі. У першій половині 20-го століття баски дійсно були непереможною силою у футболі, тож така ситуація не може викликати подиву.